Людмила Алексєєва – легенда правозахисного руху. Дисидентка, активна учасниця боротьби за права людини в СРСР і пострадянській Росії, в 1976 році вона була серед засновників Московської Гельсінської Групи, а з 1996 року є головою цієї організації. З Людмилою Михайлівною ми зустрілися у Вільнюсі, де вона поділилася своїм баченням тих процесів, які відбуваються в сучасній Росії.

Про російський правозахисний рух

Правозахисний рух у нас розпочався в середині 60-х рр. і має, відповідно, давню історію. Мережа правозахисних організацій покриває усю країну, і це саме мережа, а не розрізнені організації. Вони пов’язані між собою інформаційно, здійснюють спільні проекти, при потребі захищають одне одного.

Але це не означає, що російські правозахисні організації можуть розвиватися без перешкод. За роки президентства Володимира Путіна становище усього громадянського суспільства різко погіршилося, в тому числі і становище громадських організацій. Особливо посилився тиск на них із боку влади після помаранчевої революції в Україні та аналогічних подій в Грузії, Молдові та Киргизії.

Російська влада, як і всякий авторитарний режим, відчуває свою нестійкість. І вона зробила висновки. В Росії був прийнятий новий закон про неурядові громадські організації (НУО), який поставив їх під дуже жорстокий контроль. Зокрема, цей закон передбачає ускладнення і здорожчання реєстрації та перереєстрації НУО, непосильну для невеликих організацій систему звітності перед державою, перешкоди в оренді приміщень під офіси, ускладнення доступу до джерел фінансування.

Чисельність НУО після прийняття цього закону у нас помітно скоротилася. Так, у 2008 році в Росії було біля 650 тис. зареєстрованих некомерційних громадських організацій, а зараз – трохи більше 200 тис.

Але цей закон не досягнув того результату, заради якого від був введений. Найсильніші молодіжні і правозахисні НУО пристосувалися до суворих умов роботи і працюють, як і раніше. Більш того – виникають нові організації, які в переважній більшості не реєструються, щоб уникнути накладеного законом тягаря. Вони виживають і розвиваються за допомогою зареєстрованих НУО.

Про політичні партії в Росії

Неурядові організації, особливо правозахисні, відіграють у громадському житті Росії провідну роль, бо в нас практично нема опозиційних політичних партій. Ці партії або у повному підпорядкуванні Кремля (такі як Комуністична партія, ЛДПР, «Справедлива Росія»), або зруйновані (такі як Союз Правих Сил, «Яблуко»). Політичні об’єднання, які могли б вирости в партії (Російський Народно-Демократичний Союз, Об’єднаний Громадянський Фронт, «Солідарність»), знаходяться під жорстким пресингом.

Та й ступінь готовності суспільства до політичних вимог у Росії ще невелика. Можливо, це пояснюється тим, що політичні партії почали формуватися в Росії порівняно недавно, лише в 90-ті роки, і вже в 2000 році опинилися під сильним тиском.

Та й усвідомлення необхідності захисту прав людини, в тому числі громадянських прав, наприклад, права на мітинги та демонстрації, в російському суспільстві набагато вище, ніж усвідомлення політичних прав, таких, наприклад, як чесні вибори.

Про псевдогромадські організації

Поруч із законом про НУО для руйнування громадянського суспільства в Росії зверху були створені псевдогромадські організації. Ці муляжі були придумані як замінники справжньому громадянському суспільству. Такою, наприклад, є Громадська палата. Фальш уже в самій назві: яка ж вона «громадська», якщо створюється зверху, а її членів призначає Президент?

Так само зверху створені прокремлівські молодіжні організації: «Наші», «Молода гвардія», «Місцеві». Вони щедро фінансуються державою і виконують «делікатні» завдання Кремля, які непристойно покладати на держструктури.

Проте, знищуючи громадянське суспільство, Кремль відчуває брак зворотного зв’язку із громадянами і штучно створює такий зв’язок під своїм пильним контролем. Основною його формою є громадські ради – при міністерствах, відомствах та інших державних органах. Їх персональний склад визначає голова того держоргану, при якому дана громадська рада створюється.

Звичайно ж, переважну більшість членів таких рад складають статусні громадяни, відомі своєю лояльністю до влади. Лише в поодиноких випадках до них потрапляють лідери незалежних НУО. Вони складають там мізерну меншість.

Єдиним винятком із цього правила є Громадська рада сприяння розвитку громадянського суспільства і правам людини при Президенті Російської Федерації, яку очолює Елла Панфілова. Ця рада справді складається із представників незалежних авторитетних НУО, але вона не має жодного впливу на політику Адміністрації Президента, так само як і решта громадських рад не впливають на роботу установ, при яких вони діють. Всі підзаконні акти приймаються в тиші кабінетів чиновників. Те ж саме можна сказати і про законопроекти, що вносяться в Державну Думу. Депутати від російських партій теж приймають їх такими, якими отримали від президентської адміністрації чи уряду.

Про ЗМІ

Найпотужніші ЗМІ – центральні телеканали, великі радіостанції і друковані видання – у 2000-х рр. були поставлені під контроль держави. Однак велика частина кабельних телеканалів є приватними, як і невеликі радіостанції, газети та журнали. Деякі з них орієнтуються на критично налаштованого споживача, який вимогливий до якості інформації. Ці малопотужні засоби масової інформації користуються великою популярністю і обслуговують аудиторію, непропорційно велику їхнім технічним можливостям.

Однак найбільш затребувані засоби масової інформації – це інтернет-видання, форуми, «Живий журнал», де ні на мить не припиняється потік інформації та її аналіз. А відбувається це найдемократичнішим способом: участь у такому обговоренні може взяти кожен. Через підконтрольність основних російських ЗМІ велика частина суспільства перебазувалася в інтернет, передовсім найбільш освічена і наймолодша аудиторія. За свідченнями вчителів міста Кірова (а це сибірська глибинка), всі їхні учні сидять в інтернеті. Звичайно, хтось більше грає в комп’ютерні ігри, але тією мірою, якою їх цікавить певна інформація, вони її отримують не з контрольованих державою джерел, а з інтернету.

Про «Рух-31»

Свого часу правозахисники в Радянському Союзі стали дуже відомими не тільки в Росії, але і в усьому світі завдяки самвидаву, який передавався із рук у руки. Нинішні НУО мають незрівнянно більші можливості у цьому плані. Це можна побачити на прикладі «Руху-31». Це рух на захист 31-ої статті Конституції Російської Федерації, яка дає громадянам право на мирні, беззбройні мітинги, пікети та демонстрації. Взимку цього року в Москві виникла ідея виходити на мітинги на захист цього права, яке постійно і скрізь порушувала влада, кожне 31 число того місяця, в якому воно є. В передноворічну ніч 31 грудня 2009 року розгром учасників «Руху-31» на Тріумфальній площі в Москві завдяки інтернету миттєво став всесвітньо відомою подією.

31 січня 2010 року цей рух був підтриманий у 25 російських містах, 31 березня – в 37 містах, 31 травня – в 42. Після 31 травня розгін демонстрацій на Тріумфальній площі став предметом спеціальної доповіді Уповноваженого з прав людини Російської Федерації, викликав обговорення в Державній Думі і в засобах масової інформації – не тільки незалежних, але і в деяких із тих, що контролюються державою.

Про бізнесменів

Що стосується взаємодії НУО з російським бізнесом, то тут справи кепські, особливо у правозахисників. І не тому, що російські багаті люди не займаються благодійністю. Навпаки, за даними британської Charity Foundation, російські бізнесмени тратять на благодійність 11% своїх доходів, тоді як в Європі ця цифра складає 7%. Але це дуже специфічна благодійність, адже в Росії немає незалежного бізнесу.

Після арешту Михайла Ходорковського крупний бізнес повністю підпорядковується державній владі, середній – регіональній владі, дрібний бізнес – муніципальній. Тому наші бізнесмени дають гроші туди, куди накаже представник влади відповідного рангу: на вибори, на утримання проурядових організацій (таких як «Наші» чи «Молода гвардія»), на різні амбіційні позабюджетні проекти влади (на кшталт сочинської олімпіади).

Що вражає: не дивлячись на величезні суми, які доводиться платити зверху податків, деякі російські багачі ще й дають гроші на власний розсуд – на підтримку наукових досліджень, на стипендії для студентів, на дитячі будинки і багато іншого, але в жодному разі не опозиційним партіям і не правозахисникам. Хоча серед меценатів немало таких, хто розуміє важливість розвитку в країні громадянського суспільства і правової держави. Але вони знають, що такі пожертви можуть обернутися для них долею Ходорковського або принаймні розоренням бізнесу.

Так що поки в Росії не буде незалежного бізнесу, опозиційні партії і правозахисники будуть відчувати гостру нестачу коштів, що – звичайно ж – стримуватиме їхню активність і розвиток громадянського суспільства.

Про закордонні фонди

Для правозахисних організацій єдиним реальним джерелом фінансування є іноземні фонди, але вони в першу чергу працюють у своїх країнах, тим більше у кризовий час. Але навіть ті фонди, які готові – хай і дуже обмежено – фінансувати російські правозахисні організації, піддаються тиску. Тому вони дуже обережні у фінансуванні проектів, які можуть викликати невдоволення Кремля, наприклад, проект спостереження за виборами чи проект із громадянського контролю над державними органами.

Я вже не кажу про тиск на громадські організації, які фінансуються іноземними фондами. Підконтрольні владі ЗМІ постійно звинувачують такі організації в тому, що, працюючи на гроші Заходу, вони – звичайно ж! – діють в інтересах Заходу і проти своєї країни. І якась частина наших громадян вірить цьому. Держава зі свого боку особливо жорстко контролює НУО, які існують на грантах.

Про правозахисну діяльність в СРСР і в сучасній Росії

Я маю досвід правозахисної роботи в Радянському Союзі і можу порівняти його з нинішніми умовами роботи правозахисників. Тоді активність у правозахисному русі майже неминуче вела до позбавлення волі чи поміщення у психіатричну лікарню. Зараз таке рідко трапляється, але в радянські часи активних правозахисників не били, як Михайла Бекетова, і не вбивали, як Стаса Маркелова чи Наталію Естемірову. Звичайно, правозахисників зараз десятки тисяч, а таких випадків всього десятки, але ніхто з нас не знає, чи не випаде саме на нього така безсудна розправа.

Так що важко сказати, чи стала в Росії робота правозахисників менш небезпечною, ніж це було в Радянському Союзі. Але, звичайно, наша робота стала ефективнішою. Адже в радянські часи ми тільки декларували, що людина має права, але не могли захищати права своїх співгромадян, ми навіть самі себе не могли захистити від переслідувань. Тепер ми дійсно захищаємо права людини, хоча наша робота в нинішніх умовах не дуже ефективна. Ми виграємо тільки у 3-4 справах із 10.

Тетяна Печончик, "Правосуддя України",УНІАН Права Людини

  Версія для друку

  Лінк на e-mail